Особистий портрет

  Я, Гирасимюк Ірина Іванівна, вчитель математики Чернівецького військово-спортивного ліцею-інтернату. На педагогічній ниві працюю вже 14 років.
  Любов до математики прищепила мені моя вчителька Барановська Василина Петрівна. Пройшло багато років, а її прекрасне слово відчуваю і зараз.
  Потім було навчання в Чернівецькому педагогічному коледжі та Чернівецькому національному університеті імені Ю. Федьковича на математичному факультеті.
  Я середнього зросту, темноволоса. Спокійної вдачі, товариська, скромна, толерантна, розсудлива. Не люблю створювати конфліктні ситуації, не дуже рішуча. Маю два хобі: читання і вишивка. У роботі ціную відповідальність, у людині – чуйність і доброту.
  Погоджуюсь із думкою, що вчитель завжди учень, бо щодня щось нове відкриваєш для себе. Змінюється світ, змінюються підходи до викладання, та незмінним залишається головне призначення вчителя – навчити людину бути Людиною. Вважаю, педагогічне покликання – це не тільки передача знань, умінь і навичок, а й всебічний розвиток здібностей та можливостей учнів, виховання порядного, відповідального, свідомого громадянина країни. Моя професійна діяльність ґрунтується на верховенстві загальнолюдських цінностей, норм і принципів моралі.
  Моя мета – підтримати в учнів жагу до знань, розвинути і зберегти, вселити віру в себе, в свої сили. У навчанні не повинно бути нещасних дітей — дітей, душу яких пригнічує думка, що вони ні на що не здатні. Найбільшою нагородою для мене є досягнення учнів. Перевагу надаю інтерактивним методам навчання, коли спостерігається демократизація у спілкуванні учителя та учня, адже вони є партнерами у навчальному процесі. Потрібно пам'ятати слова В. О. Сухомлинського: «Не опікайте мене, не ходіть за мною, не розв'язуйте кожен мій крок, не сповивайте мене пелюшками нагляду і недовір'я, не нагадуйте й словом про мою колиску. Я —самостійна людина. Я не хочу, щоб мене вели за руку. Переді мною висока гора. Це — мета мого життя. Я бачу її, думаю про неї, хочу досягти її, але зійти на цю вершину хочу самостійно. Я вже піднімаюсь, роблю перші кроки, і чим вище ступає моя нога, чим ширший виднокруг відкривається переді мною, тим більше людей бачать мене. Від величі і безмежності того, що мені відкривається стає страшно. Мені потрібна підтримка старшого друга. Я досягну своєї вершини тоді, коли опиратимусь на плече сильної і мудрої людини. Але мені соромно і боязко сказати про це. Мені хочеться, щоб усі вважали, що я сам, самостійно, своїми силами доберусь до вершини». У зв'язку з цим, мудрі слова «Учень — не посудина, яку треба наповнити, а смолоскип, який треба запалити!» є актуальними в сучасних умовах роботи вчителя математики.
  Розумію, що сучасним школярам нелегко збагнути пріоритет знань, тому постійно спонукаю до пошуково-дослідницької роботи, всіляко допомагаю. Намагаюся знаходити у кожному щось хороше, розвиваю його. Вірю дітям, а вони вірять мені. Найголовніше не зійти з обраної дороги, якою пробираєшся зі своїми учнями крізь темряву. І він обов’язково настане – сонячний, радісний, яскравий Світанок.